Наші давні предки не надто переймалися вибором партнерів для спаровування, і відлуння цієї доісторичної неперебірливості досі можна знайти в геномах людей по всьому світу. Серед наших ранніх романтичних зв’язків можна відзначити денисівців, причому дослідники вважають, що ми спаровувалися щонайменше з трьома окремими популяціями цього давно вимерлого виду.
“Існує поширена помилка, що люди розвинулися раптово і чітко від одного спільного предка, але чим більше ми дізнаємося, тим більше розуміємо, що схрещування з різними гомінідами відбувалося і допомогло сформувати нас такими, якими ми є сьогодні”, — заявила авторка дослідження доктор Лінда Онгаро. Денисівці, наприклад, стали відомі сучасній науці у 2010 році, коли їхній геном було розшифровано з єдиної кістки пальця в Денисовій печері в Алтайських горах Сибіру, і, як виявилося, вони добре знайомі з ранніми Homo sapiens.
Спочатку вчені вважали, що лише папуаси мають сліди ДНК денисівців, до 5% їхнього геному успадковано від цих давніх гомінідів. Проте подальші дослідження показали, що менша кількість генетичного матеріалу денисівців також присутня в популяціях Східної Азії, Південної Азії та корінних американців.
Протягом декількох років вважалося, що лише один давній контакт призвів до впровадження генів денисівців у геном сучасної людини, але після перегляду всіх існуючих даних Онгаро та її колеги виявили, що відбулося декілька таких “зустрічей”.
“На відміну від решток неандертальців, залишки денисівців складаються лише з тієї кістки пальця, щелепної кістки, зубів та фрагментів черепа”, — зазначила Онгаро. “Але завдяки збереженим сегментам ДНК денисівців у геномах сучасних людей, вчені виявили докази щонайменше трьох подій, коли гени від різних популяцій денисівців потрапляли в генетичні підписи сучасних людей”.
За наявними даними, початкова популяція алтайських денисівців розпалася на декілька ліній десь між 409 000 та 222 000 роками тому. Найстаріша з цих популяцій, ймовірно, схрещувалася з давніми предками сучасних східноазійців, а ДНК від двох окремих популяцій денисівців можна знайти в геномах папуасів.
Цікаво, що оскільки денисівці з’явилися в Євразії за сотні тисяч років до сучасних людей, вони вже мали певні генетичні адаптації, які допомагали їм виживати в різних суворих умовах, від високогірних плато до холодних степів. Завдяки схрещуванню з ними, Homo sapiens перейняли деякі з цих корисних генів.
“Серед них — генетична ознака, яка забезпечує толерантність до гіпоксії, або низького рівня кисню, що має сенс, оскільки вона зустрічається у тибетців”, — пояснила Онгаро. Відомий як локус EPAS1, цей ген можна віднести до групи денисівців, які схрещувалися зі східноазійцями.
“Інший приклад адаптивної інтеграції стосується обміну ліпідів у інуїтів з Гренландії, які мають високодивергентний гаплотип у регіоні TBX15/WARS2, що, ймовірно, потрапив до генофонду сучасної людини через схрещування з денисівцями”, — пишуть автори дослідження. За словами Онгаро, ця генетична адаптація впливає на розщеплення жирів у тілі, забезпечуючи тепло при стимуляції холодом, що надає перевагу інуїтам в Арктиці.
Дослідження опубліковане в журналі Nature Genetics.
