Можливо, немає тварини на цій планеті, яка б була такою ж гнучкою, як звичайний домашній кіт. І одна з найвідоміших їхніх акробатичних навичок — це здатність безпечно приземлятися на лапи після падіння.
Це не метафора, хоча коти дійсно вміють викручуватись з будь-яких ситуацій. Це буквальна здатність. Якщо ви коли-небудь бачили, як кіт оступився і впав, то бачили, як він дивовижно викручує своє пухнасте тіло, щоб приземлитися.
Спроби розгадати цю котячу “суперздібність” почалися з винаходом хронофотографії, яка дала можливість робити багато фотографій за короткий проміжок часу.
У 1894 році французький учений Етьєн-Жюль Марей опублікував серію фотографій, зроблених зі швидкістю 12 кадрів на секунду, що показували, як кіт майстерно перевертався під час падіння з положення на спині, щоб приземлитися ідеально.
У 1950-х роках люди відкрили параболічний політ — здатність імітувати умови невагомості за допомогою спеціально спроєктованих літаків, що різко знижуються по певній траєкторії. І тоді виникла цікава ідея: що буде зі здатністю кота приземлятися на лапи, якщо він не зможе визначити, де верх, а де низ?
Це вирішили з’ясувати у Лабораторії аерокосмічної медицини ВПС США.
Параболічний політ не є справжньою мікрогравітацією, але дає короткий досвід її ефекту. Подібно до швидкого спуску в ліфті, який може викликати відчуття легкості, пасажири літака відчувають невагомість під час різкого зниження з великої висоти на меншу. Це дуже дезорієнтує, тому такий політ називають “польотом блювоти”.
Перші експерименти проводили на борту Convair C-131 Samaritan, і так, існує відео цих досліджень. Аналогічний експеримент включав випуск голубів всередині C-131 під час параболічного польоту. Схоже, дослідники не сильно переймалися безпекою.
Спостерігати це — цікаво. Коментатор у відео зазначає, що “автоматична рефлекторна дія котів майже повністю втрачається в умовах невагомості”. Майже, але не повністю. Хоча коти виглядали дезорієнтованими, вони все ж змогли крутити свої тіла, намагаючись зрозуміти, куди вони впадуть.
Це були лише початкові експерименти. У 1957 році в журналі The Journal of Aviation Medicine було опубліковано статтю про досліди з восьмома кошенятами у літаках T-33 та F-94 під час параболічних польотів. Це робили “не тільки для задоволення нашої цікавості”, написали Зігфрід Гератевол і Герберт Сталлінгс з ВПС США, “а й для роз’яснення ролі отолітового органу під час невагомості”.
У 1958 році було зроблено фотографії кошеняти в кабіні Lockheed F-94C Starfire.
Ці дослідження допомогли краще зрозуміти котів. У 1969 році механіки Томас Кейн і М.П. Шер зі Стенфордського університету опублікували аналіз у журналі International Journal of Solids and Structures, де описали рух кота під час падіння як два циліндри, що обертаються один відносно одного, щоб швидко випрямити тіло.
Ці дослідження мали значення і для людей. Ті ж науковці написали для NASA у 1969 році документ, що використовував математичні моделі для кращого розуміння руху і орієнтації людського тіла у вільному падінні.
У 1968 році Кейн знайшов гімнаста, який, стрибаючи на батуті у костюмі астронавта, спробував імітувати рухи кота під час падіння. Успішний експеримент було зафіксовано на фотографіях, опублікованих у LIFE. Навіть нині астронавтів навчають крутити свої тіла, як це роблять коти, щоб вони могли розвертатися в умовах мікрогравітації.
І це добре. Якби ми мали відправляти котів на дослідження космосу замість людей, хто знає, які космічні створіння вони могли б принести додому на показ.
